«Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації — дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!»
Олена Теліга
Георгій Гачев свого часу запропонував поняття «національний образ світу». Це, згідно з автором, — мереживо координат, яким той чи той народ уловлює світ, вибудовуючи перед своїм очима порядок буття – космос. Національний – хочеться підкреслити – образ світу, котрий своїм поняттям передбачає уналежнення індивіда до якої-небудь нації. Олена Іванівна Теліга, якої стосуватиметься ця студія, — у цьому фокус епохи.
І. Бунт
Народжена в збудованому на козацьких трупах Петербурзі, дивлячись через російське мереживо координат, вона розмовляла російською мовою й була відомою поціновувачкою всього російського (фактично – рідного, отчого). І це природно. Водночас водномить відбувається переворот усієї свідомості Теліги: вона (як той Ілля Муромець, що 33 роки не говорив) почала розмовляти винятково українською. Ба більше, згодом стала й членкинею ОУН (м). Стара система координат «пала» під дією, по-перше, середовища (чого важить лише Маланюк, Ольжич, а потім – і Донцов), а,по-друге, — під дією найголовнішого націєтворчого чинника – Мови. Альбер Камю колись писав про «людину бунтівну». Теліга й була такою exasperans personam: принизили її мову, культуру, батьків – і вона рефлекторно вибухнула. Зрештою, пам’ятаймо до болю банальне: «Вмій сказати «ні», коли від тебе вимагають «так»». Ніколи ніхто нічого не зможе зробити супроти своєї крові: генетична пам’ять живе в нас, реалізує нас як особистостей.
ІІ. Сила радості – радість сили
Повернімося до теорії Гачева. Кожен ракурс, котрим послуговується народ, на думку дослідника, має виразний загальнолюдський зміст, що уможливлює міжетнічне-міжконфесійне-міжвікове-між… порозуміння. Тобто цей ракурс об’єднує людей, незалежно від національної належності. Олена Теліга зазначає: «Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу». Народу – не національності, не титульної нації , котра, певен, є стрижнем тої ж держави... Зрештою, історія не знає мононаціональних держав у ХХІ столітті (хіба штучні й механічні утворення). «Сила через радість» (назва нацистської організації!) — так називалася одна зі статей поетки вогняних меж. Теліга не лише дає загальні покликання на умови створення, а й універсальний рецепт щастя нації під час свого «відчиту, виголошеного в Українській Студентській Громаді в Варшаві 15 червня 1937 р»: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина».
Фашистська Італія та нацистська Німеччина – чи не дивний об’єкт захоплення? Ні! Аж надто – для молодечої людини: Телігу передовсім цікавило вміння нації німців вилетіти як той Фенікс із попелу. На думку Олени Іванівни, головне в цьому процесові – віддати душу во ім’я Ідеї Нації: лишень тоді, коли кожен із нас сприйматиме свій обов’язок як дар, радість, а не каторжну працю – тоді народ стане на шлях поступу: «Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва». У цьому ракурсі Теліга піддає критиці ідеї Драгоманова, у котрого, здається, в одній кишені лежав «Кобзар», а в іншій —- шовіністичні добірки Уварова чи Погодіна. За то він опинився роздертим і громадівцями, і Москвою. Хоча навіть і це національне нещастя називало час перебування України в складі моксель —— «пропащим». Горе від розуму. А причина тому — відчутність Божого начала, сухий раціоналізм...
Поряд із Драгомановим у Теліги й Іван Франко: «Мій патріотизм,— пише він,— се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі». Але не варто забувати, що Іван Якович деякий час (у глибокій молодості) був учнем разюче привабливого у своїй риториці Драгоманова.Герой доби для Теліги – Микола Міхновський. Той Міхновський (чернігівець до того ж!), котрий не лише був членом Братства тарасівців, а й очолив першу націоналістичну організацію – УНП (1902), котра вийшла з РУП (1900) через неприйняття «Самостійної України, написаної Міхновським, де категорично неприйнятною тезою для «рухівців» було: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж до Кавказьких (себто в її етнічних межах – Л. І.)». «Почуття гострої непримиримости до противників; прагнення моментальної віддачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань», — таким був для Теліги Микола Іванович – людина-борець, що розумів: не лавандовою водичкою християнства окроплюють рани, а випікають розпеченим залізом, тому кричить нам Міхновський: «Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів» («10 заповідей УНП»). Цікаво, що поетка вогняних меж (так її називав Донцов) зовсім не ідеалізує жодну постать в українському національному русі, а лише вказує на її значення в історії: «Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг».
ІІІ. Проти партачів життя!
Поряд із героями Олена Теліга виокремлює так званих «партачів життя». Партачі життя для авторки – шкідливі для Нації істотки, котрі мають подвійну лояльність (дволикий патріотизм), шкодячи при цьому ідеалам соборності. Така психологія ментального раба (малороса) сформувалася ще з ХVII століття, посилилася в ХVIII – періоді національного відродження (або, за Донцовим, — виродження). Маланюк казав, що українська держава нагадує бестію без голови, а малоросійство він називав просто й водночас до болю глибоко й правдиво -- «ментальний рак». Геніальний Юрій Шерех (Шевельов) більше 50-ти років тому означив три найголовніші вороги українців: кочубеївщина, провінціалізм, Москва. Останній ворог діє лише за наявністю перших двох. І це нам переконливо твердить історія: чи вирізані були би батуринці, якби не знайшлося Івана Носа (кочубеївщина)? Чи напала би Москва в 1658 році, якби не було Пушкарів да Барабашів (провінціалізм)? Звісно, ні. Що ж до Москви, то промовистою є цитата: «...Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД».А ХХ століття для України – боротьба двох національних еліт (читайте – свідомостей, світоглядів, парадигм, отого «мережива координат»). Перша частина – національно (виважено!) свідома інтелігенція (Олена Пчілка, Міхновський, Леся Українка), друга частина – оті партачі-паразити, серед яких першим Теліга бачила Володимира Винниченка – «великого партача життя, політики і передусім душ нашої молоді». У поетки «життя – це боротьба, а боротьба – це і є справжнє життя», «життя – боротьба і змагання за все, отже, і за хліб щоденний» а у Винниченка – «соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю або віддаватися своїм пристрастям».
Концепт Винниченка – принцип чесності з собою: хочеш іти на пари чи в кіно? Ясне діло, що в кіно. То мусиш робити лишень те, що хочеш. «Натомість на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — правдиво твердить Теліга, — Чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг». Звісно, принцип «чесності з собою» вихором захопив усю молодь, штовхнувши її на колію безхребетності, цинічності, аморальності. Другий партач життя Михайло Грушевський, отруєний лібералізмом Драгоманова, на початку революції наголошував: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії — вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею». Й армії, про яку кричав Міхновський, теж не треба. А самого Міхновського викинули на румунський фронт. Натомість отой замір одірвать Україну од Росії з’явився лише після крові Крут, після повстання на «Арсеналі», зорганізованого кочубеями – членами Київського комітету більшовицької партії, тоді, коли більшовики вже були під Києвом. Сьогодні наше гниле дурнувате суспільство через край переповнене такими партачами на всіх рівнях: партач – урядник, котрий не знає української мови, партач – плебей-українофіл (а не українець), котрий соромиться (?!) послуговуватися в ужитку українською мовою (політизація відродження в Галичині почалася з заяви Лесі Українки: «Ми відкинули назву “українофіли”, а звемося просто “українці”, бо ми такими єсьмо, без всякого фільства»), партач – учитель (теж головно — деморалізатор молоді), котрий проповідує комплекс меншовартості та ще й мовою окупанта. Те, про що говорив Міхновський, — досі не чуємо: «Усюди й завсігди вживай української мови». Що ж вирізняє Особистість серед партачів (або просто – посередностей)? Теліга відповідає: «Відвага і мужність». Цивільна (!) відвага. Таку відвагу мав Шевченко: малорос Гоголь радив писати йому російською, Шевченка цькували на всі боки, він же не лише не зрікся, а й воював (словом, пензлем, думкою) проти крутіїв-партачів з усесильною гуманістичною ідеєю й саможертовністю: «Святая сило всіх святих, /Пренепорочная, благая! /Молюся, плачу і ридаю: /Воззри, пречистая, на їх, /Отих окрадених, сліпих /Невольників. Подай їм силу /Твойого мученика сина, /Щоб хрест-кайдани донесли /До самого, самого краю».
Чи могла Олена Пчілка на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському говорити російською мовою (українською було суворо заборонено!)? Ні! Оце і є цивільна відвага. Таку відвагу мали студенти (український цвіт, за Павлом Тичиною), котрі добровільно взяли участь у битві під Крутами. Зложивши своє життя за життя Вітчизни, не боячись оскаженілого шовініста-москаля Муравйова, який згодом устелив Київ трупами, — Григорій Пипський заспівав перед розстрілом славня «Ще не вмерла Україна»…
Якою мірою кожен з нас має цивільну відвагу й мужність?!
Ілля Левченко, м. Семенівка
